Ревізія законодавства про судоустрій

 Щодо спеціалізації в судах.

У ч. З статті 18 законопро­екту встановлено, що в місце­вих загальних та апеляційних судах діє спеціалізація зі здійс­нення кримінального прова­дження щодо неповнолітніх. Суддею, уповноваженим здійс­нювати кримінальне провад­ження щодо неповнолітніх, може бути обрано суддю зі стажем роботи не менше деся­ти років, досвідом здійснення кримінального провадження в суді й високими морально-ді­ловими та професійними якос­тями. В разі відсутності в суді суддів з необхідним стажем роботи суддя, уповноважений здійснювати кримінальне про­вадження щодо неповнолітніх, обирається з числа осіб, які мають найбільший стаж робо­ти на посаді судді.

Вбачається, що головним критерієм спеціалізації суддів для здійснення кримінального провадження щодо неповно­літніх має бути не стільки за­гальний професійний стаж, як спеціальні знання з дитячої (юнацької) психології, такти­ки проведення судового розг­ляду справ із ювенальним елементом. Тому пропонуємо включити в проект закону ви­могу про обов’язкову програ­му спеціальної підготовки та­ких суддів під час проходжен­ня ними підвищення квалі­фікації в Національній школі суддів.

Передбачається, що й Вер­ховний Суд України у випад­ках, передбачених процесуаль­ним законом, розглядає спра­ви відповідної судової спеціа­лізації як суд апеляційної або касаційної інстанції (п. 2 ч. 2 ст. 38). Так, відповідно до ст. 2 Сьомого протоколу до Кон­венції про захист прав люди­ни і основоположних свобод (1950 р.) не виключається, щоб Верховний Суд України ви­ступав в якості суду першої й остаточної інстанції (наприк­лад, справи виняткового дер­жавного значення). Тому ба­жано викласти п. 2. ч. 2 ст. 38 у такій редакції: «2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи від­повідної судової спеціалізації як суд першої, апеляційної або касаційної інстанції.

Щодо недоторканності та єдності посади судді.

Недоторканність судді сто­сується в першу чергу питан­ня проведення стосовно нього оперативно-розшукових захо­дів чи слідчих дій, що можуть проводитися лише з дозволу суду, здійснюється на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора України або його заступників, керівника регіо­нальної прокуратури або його заступників (ч. 5 статті 49). Варто звернути увагу на те, що відповідно до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» (2014 р.) даний орган отримав широкі повноваження щодо запобіган­ня, протидії та переслідуванню корупційної злочинності. Вба­чається, що законодавець має узгодити норми законопроекту з процесуальною компетен­цією НАБ України. В осно­ві єдності статусу суддів має лежати їх рівність незалежно від займаного місця в судовій системі. Проте положення за­кону, які відновлюють кваліфі­каційні класи для професійних судців, тим самим впроваджу­ють відповідну диференціацію статусу суддів та судової систе­ми, що повною мірою відпові­дає судовій ієрархічності. Така диференціація статусу суддів більше суперечить, аніж від­повідає засаді єдності статусу суддів та їх рівності. Дискреди­тують рівність та єдність ста­тусу суддів, незалежно від за­йманих посад у судовій систе­мі і положення законопроекту, які прямо говорять про «суддів нижчого рівня» (ч. 3. ст. 75). А згідно з ч. 2 статті 52 передба­чається, що судці в Україні ма­ють єдиний статус незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи адмі­ністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

Згідно статті 75 перед­бачається, що суддя в межах п’ятирічного строку може бути переведений на посаду судді до іншого суду Президентом України в порядку, передба­ченому цим Законом. Пере­ведення судці на посаду судді до іншого суду здійснюється за результатами конкурсу на судді, проведеного в порядку, визначеному статтею 73 цього Закону. У разі участі в кон­курсі на заміщення вакантної посади судді в іншому суді то­го ж рівня за бажанням судці можуть бути враховані резуль­тати його попереднього квалі­фікаційного або атестаційного іспиту або суддя може скласти кваліфікаційний (атестацій- ний) іспит відповідно до цьо­го Закону, але не раніше ніж через три роки після поперед­нього складання відповідного іспиту. За однакових резуль­татів конкурсу перевага на­дається тому кандидату, який має більший стаж роботи на посаді судді.

На жаль, в реальності вже склалася негативна практика «обходу» системи рівного та справедливого конкурсу при заміщенні суддівських посад. Один із таких способів полягає в заміщенні суддівської посади на периферії, де конкурс міні­мальний, і куди ніхто не праг­не, а потім оперативне пере­ведення в більш «престижний» суд. Саме цьому сприяють норми закону, які надають пе­ревагу при заміщенні вакант­них посад уже діючим суддям. Вбачається, що законодавець має на це звернути увагу.

Щодо законодавчої техніки.

Із точки зору законодавчої техніки видається неправиль­ною редакція ч.І статті 84, де встановлено, що «залежно від відповідності судді вимогам, передбаченим цим Законом, судді може бути встановлений один із п’яти кваліфікаційних класів судців: перший, другий, третій, четвертий або п’ятий». Недоречним є закріплення в законі простого числового ря­ду від одного до п’яти. До того ж, нова редакція Закону «Про судоустрій і статус суддів» збе- рігає істотні вади чинного За­кону в питаннях дублювання, конкуренції та марнотратства державних ресурсів у питаннях організації та діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України і Вищої ради юстиції. Утворення та існування в су­довій системі України такого органу, як Вища кваліфіка­ційна комісія суддів України передусім суперечить ст. 127 Конституції України, що в цілому нівелює легітимність судової системи. Виклика­ють застереження положення ч. 2 статті 87 у питаннях про­ведення кваліфікаційної атес­тації. Законопроект передба­чає, що «атестаційний іспит проводиться шляхом складан­ня суддею письмового анонім­ного тестування та виконання практичного завдання з метою виявлення рівня знань, прак­тичних навичок та умінь у за­стосуванні закону». Вбачаєть­ся, що професійна діяльність судді повсякденно пов’язана з практичним застосуванням за­кону, в тому числі й шляхом ням процесуальних актів. То­му предметом обговорення під час атестації судді могли б стати не віртуальні справи та тести, а конкретні рішення, які були скасовані чи змінені в апеляційному чи касаційному порядку, дискусійні (проблем­ні) питання, які виникали під час правозастосовної діяльнос­ті суді.

Щодо дисциплінарного провадження.

У статті 93 законопроек­ту встановлюється правило, згідно з яким дисциплінарне провадження визначається як «процедура розгляду звернен­ня з метою встановлення об­ставин, що можуть бути під­ставою дисциплінарної відпо­відальності судді», а право на звернення зі скаргою (заявою) щодо поведінки судді, яка мо­же мати наслідком його дис­циплінарну відповідальність, має будь-яка особа. Громадя­ни здійснюють вказане право особисто або через адвоката, юридичні особи — через адво­ката, органи державної влади та органи місцевого самовря­дування — через адвоката або прокурора. Це визначення є некоректним. Із такого визна­чення можна зробити висно­вок, що дисциплінарне прова­дження охоплює собою лише первинний етап даної проце­дури, а саме — його відкриття. Але ж дисциплінарне прова­дження передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення суд­ді до дисциплінарної відпові­дальності, вирішення питання про відкриття дисциплінарної справи чи відмову в її відкрит­ті, розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення. Водночас у президентському законопроекті в ст. 93 продов­жується лобіювання вузько корпоративних інтересів ще несформованої, але вже розко­лотої адвокатури. Абсолютно неприпустимим є обмеження права юридичних осіб на звер­нення зі скаргою (заявою) що­до поведінки судді лише через адвоката. У такий спосіб прямо порушується ст. 59 Конституції України, де встановлено, що кожен є вільним у виборі за­хисника своїх прав. Крім того, що стосується юридичної осо­би, то саме її керівні органи, які статутом уповноважені дія­ти від імені юридичної особи, є первинними в праві на оскар­ження дій судці. Це ж стосу­ється органів державної влади та місцевого самоврядування, де прокурор чи адвокат мають бути лише уповноваженими представниками зацікавленої сторони і діяти як субсидіарні учасники дисциплінарного провадження.

Щодо дисциплінарного стягнення.

Відповідно до статті 97 законопроекту до суддів може застосовуватися дисциплінар­не стягнення у вигляді, зо­крема, переведення судді до іншого суду того ж рівня цієї ж спеціалізації; висновку про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирі­шення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги. Названі види дис­циплінарних стягнень викли­кають серйозні застереження. Передусім варто звернути увагу на те, що відповідно до п. 3.4. Європейської хартії про закон «Про статус судців» (1998 р.) судця, що обіймає посаду в су­ді, не може бути призначеним на іншу судову посаду або бути переведеним на будь-яку іншу роботу, навіть якщо це відбува­ється з підвищенням по служ­бі, без його згоди. Винятки з цього принципу дозволяються лише у випадку, коли переве­дення передбачено у відповід­ності з дисциплінарною санк­цією, у випадках змін у судовій системі на підставі закону або у випадках тимчасового пере­ведення для зміцнення сусід­нього суду. Максимальна три­валість такого переведення су­воро обмежується законом, без упередженості до застосування положень параграфу 1.4. Таким чином, переведення судді до іншого суду того ж рівня цієї ж спеціалізації (як вид дисци­плінарного стягнення) допус­тимий, але максимальна три­валість такого переведення має бути суворо обмежена зако­ном. На жаль, даний підхід не відображений у законопроек­ті. Не логічне й некоректне також визначення законопро­ектом того, що висновок про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирі­шення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги є видом дисциплінар­ного стягнення.

Викликають серйозні зас­тереження щодо конституційності положення Глави 2. «Ви­ща кваліфікаційна комісія суд­дів України». Так, Конституція України в ст. 127 чітко встано­вила орган, який має давати рекомендації для призначен­ня суддею — це кваліфікаційна комісія суддів. Тому рекомен­дацію на посаду судді й на сьо­годні мають давати відповідні кваліфікаційні комісії судців, у тому сенсі, що державний ме­ханізм на момент прийняття Конституції України (1996 р.) передбачав існування цілісної системи кваліфікаційних ко­місій, які діяли спершу відпо­відно до Закону України «Про кваліфікаційні комісії, квалі­фікаційну атестацію і дисцип­лінарну відповідальність судців судів України» (1994 р.), а зго­дом — Закону України «Про судоустрій України» (2002 р.). Ні буквою, ні духом Консти­туції України не передбачено такого окремого органу, як Вища кваліфікаційна комісія суддів України, на кшталт Вищої ради юстиції, назва і статус якої прямо визна­чені у ст. 131 Конституції України.

Незважаючи на необхідність поступального розвитку правової системи, законодавець у 2010 році замість того, щоб усунути об’єктивні причи­ни, які перешкоджали ефективній роботі кваліфі­каційних комісій судців, ліквідував їх. Не секрет, що умови, за яких функціонували ці комісії, не могли забезпечити ефективність даного консти­туційного органу. Члени кваліфікаційних комісій судців діяли на громадських засадах, без належно­го організаційно-технічного, нормативного та ме­тодичного забезпечення. Проте саме регіональні (обласні) кваліфікаційні комісії, як конституційні органи, мали б і сьогодні забезпечувати судову владу та суспільство первинним добором канди­датів на посади судці та водночас, доступною дис­циплінарною юрисдикцією щодо судців.

За нинішнього регулювання суспільство поз­бавлено доступної системи дисциплінарної від­повідальності судців як важливого контрольного механізму громадянського суспільства за незалеж­ністю суддів. Жорстка централізація як кадрової, так і дисциплінарної політики щодо судців, збіль­шила й без того велику віддаленість судової вла­ди від суспільства. Тому на даний момент Вища кваліфікаційна комісія суддів України не є вста­новленим конституційним органом формування суддівського корпусу й не може підмінити собою кваліфікаційних комісій, які передбачає Консти­туція України.

На жаль, розробники та ініціатори нової ре­дакції Закону України «Про судоустрій і статус судців» продовжують системну помилку своїх попередників, яка грубо підриває конституцій­ну легітимність судової системи та правосуддя в Україні. Адже відповідно до статті 118 передбача­ється, що судця звільняється з посади за подан­ням Вищої ради юстиції у разі припинення його громадянства відповідно до Закону України «Про громадянство України». На наш розсуд суддя має підлягати звільненню з посади не лише при при­пиненні громадянства України, а й при встанов­ленні факту набуття громадянства іншої країни, на кшталт ст. 6 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» (2014 р.) чи п. 6 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» (2014 р.)

Щодо суддівського самоврядування.

Як відомо, в системі суддівського самовряду­вання діють конференція судців загальних судів, конференція суддів господарських судів та кон­ференція суддів адміністративних судів. Водночас стаття 127 законопроекту передбачає, що до скла­ду конференції суддів загальних судів входять по два судці від кожного апеляційного округу, з яких один судця є представником місцевих загальних судів, один представником апеляційного суду відповідного апеляційного округу; шість суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгля­ду цивільних і кримінальних справ; один суддя Верховного Суду України Судової палати у кримі­нальних справах або Судової палати у цивільних справах. Дані положення законопроекту грубо об­межують та звужують одну з ключових засад єд­ності судової влади — суддівське самоврядування. Передусім це полягає в тому, що законопроект встановив лише одну конференцію для всього багатотисячного корпусу суддів загальних судів. У ньому пропонується максимальна мінімізація представництва суддів найчисельніших місцевих судів. За грубими підрахунками конференція суд­дів загальних судів складатиметься з 57 делегатів. Такий мінімальний склад конференції не може гарантувати та забезпечити ефективне представ­ництво та вираження інтересів суддівської спіль­ноти. Більше того, такий склад конференції судців наражається на небезпеку зовнішніх втручань та маніпуляції!.

Отже, на нашу думку, запропонована редакція Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вносить лише косметичні, але не системні зміни в судоустрій України, та водночас зберігає й роз­виває концептуально хибний принцип ієрархічної побудови судової системи, що передусім прояв­ляється у відношенні до місцевих судів як судів найнижчого рівня за тієї умови, що найбільше на­вантаження в забезпеченні доступного та безпо­середнього судочинства лежить саме на цих судах. У законопроекті ці суди розглядаються як місце заслання недисциплінованих суддів. Проте базові вимоги до рівня професійної підготовки, мораль­них та ділових якостей суддів місцевих судів не повинні поступатись, а, напевно, мають бути й вищими, порівняно із суддями другої та третьої ланок судової системи.

Концептуально новим має стати те, щоб саме суддя місцевого суду виступав основою професіо­налізму всієї судової системи.

( ЮВУ № 6 (1023)   14-20 лютого 2015 року)